Виставка “Казки — це правда… Народна історія Італії”
admin23 липня ми мали приємність взяти участь у вернісажі виставки “Казки — це правда… Народна історія Італії”, яку курували Массімо Озанна та Андреа Віліані в Музеї цивілізацій (MUCIV). А ще — відчути глибоке хвилювання, знову переглядаючи виставку сучасного українського мистецтва “Маленький принц. Дитинство під час війни”, урочисто відкриту в межах URC25 міністром культури Алессандро Джулі та заступником міністра закордонних справ Миколою Точицьким. Виставка відкрита для відвідувачів до 21 вересня 2025 року.
Надзвичайне розмаїття творів та артефактів, представлених у виставці “Казки — це правда” — книги, гравюри, живопис, костюми, маски, музичні інструменти, іграшки, знаряддя праці, вози, фотографії та відео — по-своєму й на різних рівнях підтверджує істинність цитати Італо Кальвіно (з передмови до “Італійських казок”, 1956), що дала назву виставці. Експонати, які документують зв’язки між казкою та реальністю — часто незвичні й вражаючі, — водночас допомагають окреслити (як справедливо натякає підзаголовок) окремі елементи історії, до глибшого осмислення яких спонукають тексти виставки.
Не менш багатогранним є й простір сучасного українського мистецтва, запропонований виставкою “Маленький принц”, організованою львівською Zenyk Art Gallery. Кураторка Христина Береговська зуміла, використовуючи скульптури та живопис, створені за останні пів століття 23 українськими митцями різних поколінь, сформувати антологію роздумів про людську сутність. В умовах війни, в якій ми живемо, ця виставка є також свідченням стійкості української молоді, що знаходиться у відкритому діалозі з шедевром Сент-Екзюпері.
Мандрівка охоплює широкий діапазон: від величного “Сходу місяця над Дніпром” (1980) Івана Марчука до проникливого “Євангеліста Іоанна” (2000) Романа Петрука, обличчя якого звернене до неба; від яскравих кольорів “Болю” (1995) Петра Гуменюка до потужного світлового оксиморона “Світло неминучих змін” (2023) Віктора Сидоренка; від незабутнього конусу мандрівних душ у “Композиції 9” (1977) Євгена Лисика до анонімної, безкінечної лінійної послідовності фігур в “Образі XXIII” (1996) Андрія Ментуха. І, звісно, варто згадати “Найголовнішого очима не побачиш” (2025) Миколи Шимчука — емоційну інтерпретацію Таємної вечері з образом, що сидить на столі, створеним у дусі Вільяма Блейка.
